«Ціную власні мистецькі критерії»

Ювілейні інтерв’ю – а з Михайло Резніковичем ми зустрічалися напередодні його 80-річчя, – зобов’язують до певного набору запитань. Минуле, теперішнє, майбутнє – і закони жанру, і звичайна логіка підказують журналістові, що саме у цих площинах варто будувати розмову з героєм майбутнього матеріалу. Разом з тим існує ризик зав’язнути в якомусь часовому вимірі і тоді про накреслену напередодні драматургію історії можна забути. Хочеться вірити, що наша розмова із режисером Михайлом Резніковичем уникнула такого дисбалансу: минуле мій співрозмовник згадує із вдячністю, теперішнє сприймає через призму критичності, а на майбутнє має досить сміливі плани.

«Акторської наївності у мене мало»

– З четвертого класу я дуже любив театр, – говорить Михайло Резнікович. – Спочатку ходив до Львівського ТЮГу. Потім, коли став дорослішим, мій театральний маршрут пролягав через Театр імені Заньковецької. Я пам’ятаю всіх видатних акторів-заньківчан того часу. І хоча потяг до театру у мене був надзвичайним ще з дитинства, життя диктувало свої закони, в яких перепліталися і фізика, і лірика… По закінченні школи, зважаючи на певні уявлення батьків про те, чим повинен займися у майбутньому їх син, довелося вступити на фізичний факультет Львівського університету. Але паралельно набирався допоміжний склад у Театрі ПрикВО (Театр Прикордонного військового округу у Львові, нині – Театр імені Лесі Українки – Авт). На той час це був надзвичайно сильний театр на чолі з головним режисером Олексієм Максимовим. Мене зарахували до цього допоміжного складу і я, паралельно з навчанням, брав участь у виставах. Також тоді я багато читав. І розумів, що акторської наївності у мене мало… Після того, як це усвідомлення прийшло, стало
зрозуміло, що треба спробувати себе у режисурі. На режисерський факультет вступив лише з другої спроби, коли був зарахований на курс до Георгія Товстоногова – забрав свої документи із четвертого курсу фізичного факультету.

– Чому вам довелося навчитися, щоб бути режисером? Які риси характери виховали
заради цієї професії?

– Мені здається, що саме життя, якщо ти пірнаєш у нього з головою, допомагає в режисурі. Навіть те, що я три роки учився на фізичному факультеті, мені допомагало. Вища математика, логіка, послідовність, як не дивно, для режисера є надзвичайно важливими. Подієвий ряд, аналіз, психологія людини – це терміни, які має розуміти і якими має бездоганно оперувати режисер у своїй роботі. Легендарному Костянтину Марджанову належить такий вислів: «Режисура – це прагнення висловити свій внутрішній світ у чужій душі». З дитинства любив оперету, а вже у дорослому віці довелося вивчати цей жанр уже на професійному рівні, адже і це також – складова професії режисера. Ще такий момент: раніше мене взагалі не цікавив живопис. А визначившись із цією професією, мусив освоювати увесь цей візуальний пласт, починаючи з древніх віків.

– Чула, що живопис навіть став вашим хобі?

– За прикладом Давида Боровського, із 24 років колекціонував марки з мистецтва, у мене було чотири величезні альбоми. Марки такої тематики – це своєрідна енциклопедія живопису всіх часів і народів, це надзвичайно цікаво, про те, як така колекція впливає на особистий і професійний розвиток, годі й говорити. Шкода, але після численних переїздів ці альбоми десь загубилися. Але то була реально розкішна колекція, я її збирав понад десять років. А ще я дуже вдячний своєму педагогу Георгію Товстоногову за те, що на другому курсі ми серйозно займалися інсценівками, переводами прози у драматургію. Це дуже складно, але це надважливо для професії . Одна з головних якостей для режисера – це любов до актора, розуміння цієї титанічної праці, прагнення не образити його. Це в кращому випадку, у гіршому – принаймні мати терпіння. Ще одна важлива річ. Якось режисер Леонід Хейфець сказав мені таку річ: «Актори – звірі, а ролі – м’ясо». Поки ти кидаєш їм це «м’ясо» – вони сумирні і добрі… У цьому порівнянні – велика правда, адже режисер повинен думати про акторів, про їхній розвиток, опікуватися всією трупою і тим, наскільки гармонійно вона живе, наскільки комфортним є мікроклімат. Якщо про це не дбати – є ризик таємних конфліктів, які згодом можуть вибухнути.

У дефіциті – наївність і відкритість

– Ви поставили близько ста спектаклів, чи всі їх пам’ятаєте?

– Чомусь добре пам’ятаю назви своїх перших десяти-дванадцяти спектаклів. Можливо, через те, що ніколи не колекціонував рецензії…В юності ще якось звертав увагу на те, хто і що говорить з приводу моєї вистави. А потім… У Пушкіна, пригадуєте, є фраза про те, що кожен сам собі найвищий суд. Я ціную власні мистецькі критерії, мені завжди був близький психологічний театр, хоча й розумію, що мають розквітати всі квіти, окрім паперових.

– Роботи молодших колег вам цікаві?

– Дещо, звісно, дивлюся… Але вважаю, що некоректно режисеру говорити про своїх колег. Мені цікаво, якщо яскраве театральне дійство підкріплюється людинознавством. Це два компоненти, без яких театр не існує, але об’єднати їх в єдине ціле надзвичайно складно. Якщо присутній хоча б один із цих компонентів – такий театр також може бути. В акторському ж виконанні мені цікава не просто репортерська буквальність, навіть якщо вона найвищого ґатунку, але й рух у напрямку неочікуваних поривів людської душі, розгадки якоїсь таємниці… Це складно, тут потрібна філігранна акторська техніка. Біда нашого сучасного театру в тому, що акторська техніка, порівнюючи рівень старших і молодих акторів, дедалі гірша. Без гнучкого тіла, легкої, чіткої мови, гострого розуму таємні пристрасті людської душі висловити неможливо. Цьому є пояснення. На акторському курсі нині навчається у середньому тридцять студентів. А це неприпустимо, адже актор – це
професія штучна, тут важливий індивідуальний підхід. Через певні економічні причини наші мистецькі виші набирають не кілька студентів-акторів, як мало б бути, а кілька десятків. У принципі, обманюємо і себе, і державу. Де завтра працюватимуть ці актори, наскільки часто отримуватимуть ролі, як зможуть розвиватися? Це дуже серйозні речі, це ті проблеми, які вже існують, і які доводиться або вирішувати, або зізнаватися в тому, що вирішити їх неможливо.

– Мене завжди цікавило питання того, наскільки обгрунтованим є поняття режисера та
його актора? Зрештою, якщо і режисер, і актор – професіонали, то при бажанні вони
можуть знайти спільну мову…

– Це не завжди так. Готовий навіть проілюструвати це зізнання прикладом з історії психологічного театру, який я зажди сповідував. Свого часу відомого російського режисера Петра Фоменка призначили керівником Театру комедії у Санкт-Петербурзі, де всі актори були вихованцями знаного театрального педагога Миколи Акімова. Надзвичайно яскравого режисера, якому, скажімо так, не були цікавими душевні пріоритети чи сумніви акторів. Зарубіжний театр у нас читав Борис Смірнов, і коли ми відпрошувалися у нього на
прем’єру до Акімова, то він говорив так: «Ідіть, звісно, але ж ви повинні пам’ятати що актор для цього режисера – це вішак для його костюму». Фоменко з цим театром так нічого зробити і не зміг, пішов. Потім він сам набрав курс, випустив його – так виник легендарний Театр Фоменка. Є актори, які мені близькі, і є інші… У актора є кілька біологічних рис, котрі сьогодні майже не асоціюються з нашим прагматичним сьогоденням. Наївність, заразливість і відкритість. Якщо вони присутні – я з ним готовий працювати, в якому б театрі цей актор не служив. Але таких залишилося дуже небагато. Життя диктує свої закони, умови, але тоді ці риси потрібно в собі виховувати, нарощувати. Двадцять п’ять років тому ми робили телевізійну виставу за повістю Миколи Хвильового «Іван Іванович», в якому фантастично грає Богдан Бенюк. Це актор саме таких якостей: наївність, відкритість, віра… До речі, ці якості не можна назвати винятково вродженими, їх можна напрацьовувати. Олег Єфремов від природи поганий актор, але він зробив себе хорошим актором.

Не зашкодити і підтримати

– Ви художній керівник великого театру, в якому ставлять вистави чергові режисери. Як
гадаєте, їм комфортно з вами працювати?

– У їхню роботу, в репетиційний процес я намагаюся не втручатися. Звісно, під час прогонів у мене бувають певні зауваження, але мені здається, якщо ти довіряєш режисеру то повинен до цього ставитися дуже делікатно. Іноді доводиться вдаватися до хірургії. Зупиняти виставу і або щось доробляти в ній, або взагалі знімати. Я сам понад двадцять п’ять років працював черговим режисером і розумію, як це непросто. Тому намагаюся не зашкодити і підтримати. Але, безумовно, є той певний граничний рівень, і якщо вистава – нижче цього рівня, то її випускати не можна. Разом з тим кожен театр має право на свою естетику, на те, що він заявляє. Ще хочу згадати Немировича-Данченка, який говорив, що театр – це компроміс. Інша справа – міра цього компромісу.

Фото Ірина Сомова