… про Життя!

Найперша прем’єра вистави Євгена Лавренчука «Реквієм» (спільний проект Національного будинку музики та Національного театру ім. Франка)  була представлена глядачам наприкінці минулого року. Як зазначено в анотації на офіційному сайті франківців, «уперше в Україні цей твір прозвучить у редакції американського музикознавця та композитора Роберта Левіна, який реконструює оригінальну логіку та драматургію Моцартового задуму». Попри беззаперечну маркетингову інтригу такого  уточнення, досвідченого глядача мала б зацікавити інша особливість цього проекту: заупокійна меса як привід для повноцінної  вистави. Та ще й, судячи з анонсу, життєствердної. Столичні  театрали, озброївшись квитками – а деякі, чого вже там, і скептичною посмішкою – вирушили на пошуки нових вражень.

Опущені колосники на сцені здетонували неабиякий сумнів у публіки, яка заходила до зали – а що, вистава затримується? Колективну підозру посилила пані у джинсовому костюмі й з господарською сумкою (Ірина Дорошенко), яка блукала між рядами прожекторів, не надто орієнтуючись на місцевості, – здавалося, вона просто переплутала адреси і замість якогось із підрозділів соціальної служби дивним чином потрапила до театру. Подальші ж події примусять спантеличених глядачів сконцентруватися на усвідомленні факту, який у театрі та й житті часто залишається поза нашою увагою: земне і величне – це не антоніми, а взаємозалежні поняття. І для того, аби відбулася вистава, потрібно іноді протирати софіти, спустивши їх на підлогу.  А виконавець найскладнішої партії Ісуса – за сюжетом йому навіть доведеться розкинути руки, притиснувшись до хреста, – має маму. Яка, попри всі заборони, корпоративну етику  і перепустки здатна потрапити за лаштунки, де народжується мистецтво, – на те вона і мама! –  аби принести синові на репетицію домашньої їжі. А поки той  з апетитом спустошує дбайливо складені судочки – почитати йому Стефаника. Зрештою, їжа, як відомо, буває і духовною також.

Шалений галоп  історії і люди, які волею долі потрапили у цю центрифугу – про це також говорить Лавренчук. На відео протягом вистави зявляються дати-спалахи найтрагічніших і найбільш знакових подій нашого минулого. Вихоплюючи їх з екрану, мимоволі зіщулюєшся: 1708, 1932-1933,  2014, 2022… Звучать прізвища людей, особисті трагедії яких возєдналися в трагедію вселенську. Хто говорив про минуле, яке відкладається на підкірці майбутніх поколінь? Це справді так, без перебільшення. Сучасники проживають трагедію своїх предків, а в майбутньому емоції нащадків нашаруються на рани нинішнього сьогодення… І попри драматичну тональність ця аксіома культивує віру в життя, яке  триває.

Хор у Лавренчука – це стихія, цунамі і енергія, здатна згенерувати найпотужніший імпульс. (Чого варте експресивне звернення артистів до зали або ж їх біг з перепонами на протихід колу під час виконання хорових партій). Натомість квартет солістів – Іванну Пліш (сопрано), Тетяну Гавриленко (мецо-сопрано), Сергія Андрощука (тенор), Тараса Бережанського (бас) – режисер виокремлює  ніби  в родинну рамку. Коли світ навколо шаленіє і божеволіє – певно, це і є порятунок: рідні стіни, сім’я, хоча би відносні впевненість та спокій…

Ще одна паралельна лінія вистави – зйомки репетиції, під час яких залаштункова аура відкривається перед глядачем особливо емоційно. (Зазвичай такі подробиці для тих, хто прийшов до зали, табу). Хто знає, яке майбутнє чекатиме на відзнятий матеріал?… Можливо, він опиниться на одній із нескінченних архівних полиць, а можливо дасть поштовх новим ідеям, які запустять нові процеси життєсприйняття…

Варто зауважити, що після двох прем’єрних показів враження глядачів від «Реквієму»  розділилися діаметрально протилежно: від захоплення масштабом та реалізацією задуму до звинувачення у нагромадженні складових, нерівності та надмірній претензійності. Після перемоги вистави у професійному рейтингу агенції «Укрінформ» до дискусії долучилися й критики: тріумфував «Реквієм» як драматична вистава, а чимало фахівців схилялися до висновку, що ця постановка має всі ознаки музичної. Але як би там не було – це дійство, що вартує уваги.