Химерний фарс «Ефекту правди»   

На театральній мапі Львова незалежний театр «ОКО» з’явився дев’ять років тому. За цей час місцеві театрали не лише вивчили його локацію, але й протоптали туди навіть не стежку – умовну магістраль. Діти-дорослі, песимісти-оптимісти, романтики-реалісти, олдскули-зумери, феміністки і ті, хто не поділяє їхні погляди  – представники усіх цих та інших категорій театралів обов’язково знайдуть в репертуарі театру свою виставу. А щодо останньої прем’єри – то тут навіть є сенс говорити про те, що вона здатна зібрати у залі  глядачів, які сповідують різні смики в мистецтві та й в житті.

«Ефект правди». Автор – Дон Найгро. Режисер – Дмитро Леончик. Цікаве спостереження щодо п’єси «П’ять жар-птиць у маєтку ворона» на українській сцені: у назвах вистав театрів  Миколаєва, Одеси, Ужгорода обов’язково було присутнє прізвище Рейвенкрофт (родина, в маєтку якої відбуваються події). Дмитро Леончик зупинився на двох словах-пострілах, що не лише окреслюють формат постановки, але й визначають вектор руху для режисера та акторів. Ефект правди далеко не завжди може відповідати логічним очікуванням, бути прогнозованим, адже залежить від багатьох нюансів. І у цій виставі сталося саме так: переступивши поріг будинку Рейвенкрофтів, детектив Раффінг умовно перечепився через умовну мотузку, що була прив’язана до дверей умовної шафи зі скелетами. Яких там було дуже багато і які посипалися під ноги слідчому з громоподібним гуркотом.

Камерна сцена театру «ОКО» якнайкраще пасує для того, аби облаштувати інтер’єр будинку, мешканки якого мали свої секрети з місцевим конюхом Патріком, чия смерть змусила кожну вибудувати свою лінію поведінки у цій пікантно-трагічній історії. Портал на заднику, куди проєктується відео, і трикутний стіл з пляшками та келихами – мінімум візуалу, який активно використовувався протягом усієї вистави. Художниця Оксана Радкевич одягла героїнь в єдиному стилі, при цьому підкресливши соціальний статус кожної: якщо ефектна місіс Рейвенкрофт з розкішним багатоярусним чорно-червоним шлейфом нагадувала королівську особу, то кухарка місіс Френч, очевидно, про таке могла лише мріяти – її вбрання, попри певну схожість з вбранням господині, таки нагадувало уніформу. (Хоча на поминки Патрика в антракті глядачів по-господарськи, хвацько закинувши за плече  закривавлений кухонний рушник, запрошує саме місіс Френч – от  і думай, хто ж насправді у цьому будинку був головним).   Окрема художня функція тут покладена на білу сукню, яку, волею  режисерського задуму, після гувернантки Марсі у фіналі одягнув інспектор. У ній же до своїх жінок звертається покійний господар будинку (на відео уважний львівський театрал обов’язково впізнає занківчанина Олександра Норчука), змусивши визнати, що скелетів у цій історії ще більше, ніж видавалося на початку.

У виставі діють один актор – Андрій Душний у ролі інспектора – і п’ять акторок – Юлія Рудь, Галина Риба, Устина Карпіна, Юліана Опалевич та Галина Лозинська. На сцені вони створили розкішну палітру емоцій та характерів, послуговуючись якою Патрік розфарбовував своє життя. Пристрасть, щирість, наївність, хтивість, авторитарність, жертовність, амбітність – йому точно не було нудно серед цих п’яти індивідуальностей. Химерний фарс не є аж занадто поширеним  жанром в українському театрі, тож «Ефект правди» заслуговує на увагу і з точки зору театрального просвітництва. Балансуючи на межі чорної комедії і буффонади, акторки трималися упевнено, уникаючи спокуси додати добрячу порцію рафінованого мелодраматизму цьому сюжету. Який, узагалі-то, про кохання.