Мовою ідентичності, силою любові

Кожен мистецький проєкт в сьогоднішній Україні із зрозумілих причин починається з аналізу можливих ризиків. Які в ХХІ столітті для країни, розташованої в центрі Європи, звучать абсурдно і дико, але, на жаль, цілком реально: небезпека ракетних обстрілів, можливі відключення світла, форс-мажори економічного характеру, через що бюджетні розрахунки доводиться змінювати ледь не щодня, максимально економлячи а іноді й відмовляючись від деяких позицій. Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев» проходить у Львові з 1989 року. І за цей час хіба якісь поодинокі форуми відбулися без фінансових чи організаційних проблем. Але поза тим з 1989 року на фестивальні майданчики виходило понад 4 тис. акторів з  країн Балтії, Туркменістану, Польщі, Молдови, Сербії, Словаччини, Бельгії, Франції, Голландії, Болгарії, Румунії, Угорщини,  Німеччини, Америки, Англії, Киргизстану, Грузії, Республіки Соха,  Австрії та багатьох інших. У 2024 фестиваль втретє відбувся в умовах війни… Фестивальна афіша складалася з понад 20 вистав, які до Львова привезли театри із Києва, Львова, Сум,  Луганська, Херсона, Черкас, Дніпра, Мукачевого, Кропивницького та інших міст. Гасло «Золотого Лева-2024» –  «Театр – мовою ідентичності» – стало визначальним для формування програми: переважна більшість спектаклів була поставлена за українською драматургією. Ну а щира любов до своєї справи, яку протягом багатьох років демонструє команда фестивалю, започаткованого Ярославом Федоришиним, стала запорукою того, що «Золотий Лев-2024» обов’язково відбудеться.

«Суми хотіли привезти свою нещодавню прем’єру «Украдене щастя, – ділиться подробицями підготовки нинішня очільниця фестивалю Ксенія Федоришина. – Але з технічних і фінансових причин сумчани зупинилися на виставі «Легені» Макміллана, «Украдене щастя» ж нам привіз Черкаський театр імені Шевченка.  Ми дуже хотіли запросити сумський театр, підтримати акторів, які, як і їхні колеги з Херсону та інших міст, проводять репетиції і вистави в укриттях.  До того ж,  мені здається, ця вистава також співзвучна  ідеї фестивалю, адже все, що ми робимо сьогодні, формує нашу ідентичність. У нашому театрі «Воскресіння» є також вистава за Олександром Олесем «Танець життя», ми навіть хотіли показати дві вистави. Але скажу чесно – багатьом театрам довелося відмовити з технічних причин, не всі просто могли би втиснутися у програму. Тож щодо нашої участі – зупинилися  лише на «Вар’яті і монашці» Віткаци».

Традиційно величезним попитом у львів’ян користувалися вистави столичних театрів: і цього року , зважаючи на тематику, розмаїття жанрів та форматів, дійсно було з чого обирати. Національний театр ім. Лесі Українки привіз  виставу Ольги Гаврилюк «Для домашнього огнища» за Іваном Франком, Театр на Подолі –  «Молочайник» (п’єсу Оксани Гриценко поставив Ігор Матіїв),  театр «Колесо»  –  спектакль «В Португалії зараз тепло» (п’єса Олександра Володарського, режисерка – Ірина Кліщевська)… Відбулися також творчі зустрічі зі столичними драматургами Недою Нежданою й Олександром Вітром та сценічні читання їхніх п’єс.

Майже всі львівські театри сповна використали можливість протестувати свої постановки на фестивальній публіці. Щоправда, нашуміла вистава, яке, за логікою, чи не найбільше відповідає гаслу «Золотого Лева-2024», у фестивальній афіші чомусь так і не з’явилася. Мова про «Червону руту» Національного театру імені Марії Заньковецької, яку також показували у фестивальні дні, але винятково як репертуарну постановку заньківчан, без жодних фестивальних контекстів. Думки з цього приводу можуть бути найрізноманітнішими, але конспірологічні підозри таки залишимо осторонь, зрештою, будь-яке рішення з цього приводу – це прерогатива театру.

Натомість інша очікувана вистава – «Перед волею» Театру Корифеїв – у призначений день зібрала театралів у Львівській опері. Поява цієї прем’єри супроводжувалася такою кількістю інтригуючих подробиць, вміло розподілених протягом усієї піар-кампанії, що резонанс їй був гарантований навіть авансом. П’єса, яку дуже складно назвати топовим твором Марка Кропивницького, написана далекого 1900 року у відповідній естетиці, з     доброю півсотнею персонажів – от що, питається, у ній знайшов точно не прихильник описовості на сцені,  сповідник, швидше, радикальних режисерських рішень   Євген Лавренчук? Мозкові штурми численних театралів, які намагалися за допомогою поданих окремих елементів уявити афішу майбутньої вистави і розгадати її концепцію. Спринтерська репетиційна дистанція в театрі, в традиціях якого закладені марафонські відстані підготовки спектаклю. І головна інтрига: що спільного між нашим сьогоденням і проблемами, що турбували героїв Марка Лукича?

Щодо спільного – то тут відповідей виявилося предостатньо. На будь-який масштаб: від шаленого кохання двох людей, якому не судилося бути вільним а значить щасливим, до потреби гідно жити людиною вільною у вільній країні. Воля сьогодні, як і протягом майже усієї історії країни, – це боротьба, боротьба і ще раз боротьба. Перед волею – наш перманентний стан. Понад тридцять років тому здавалося вже напевне: ось він, відповідний закон і декларація про незалежність, і вже точно одвічне протистояння із силами зла залишилося  в історії… Але настає 2014 рік, а потім рік 2022-й, і знову доводиться шикуватися на захист власної волі уже не лише словом, але й зі зброєю в руках. Означивши таким чином відправну точку для своє постановки, режисер протягом усього дійства маневрує між світом живих і тих, хто уже споглядає на нього ж небес. Лікарняна палата – як портал, хроніка з телевізора – як запізнілі застереження, титри під час спеціально надмірної «абракадаброю» героїв, що катувала глядача добрячий шмат часу, як намагання все ж таки дати шанс почутися-порозумітися або ж зрозуміти остаточно, що цього не станеться ніколи. Відсилань до головної причини нашого «перед волею» тут також вистачає. Щоправда, поява представниць вєлікой культури у пуантах  на українських сценах сьогоднішніх реалій вже давно не є чимось інноваційним. Але Лавренчук прорахував алгоритм вистави таким чином,  аби не тиражувати  цей образ, а вивести його на новий рівень: у певний момент на сцену у білосніжних пачках він виводить усіх задіяних у виставі акторів. Завчені рухи, люди-роботи, люди-зомбі чи люди-манекени… Метафора приречення і … оптимізму водночас. Адже, за логікою, цей конвеєр має колись вийти із ладу. Russian Dance Тома Вейтса у цій виставі є одним із найвиразніших епізодів. Той, хто бачив-чув – зрозуміє… І відчує закладений у цей момент пророцтво: ця трагедія-абсурд обов’язково закінчиться!

«Читаючи п’єсу, вже в контексті нинішнього часу, визначаюся для себе, люблю я персонажів чи ні, – розповідає Євген Лавренчук. –  П’єса «Перед волею» підкупила мене багатошаровою можливістю висловлювання. Я надихнувся музикою Шуберта, яка не звучить у виставі, персонажем, який грає на скрипці, але знову ж таки не у виставі… Надихнувся усім тим, чого у моїй виставі немає. Мене вразив дух п’єси, її повітря… Ще навіть не дочитавши цей твір до кінця, я вже знав, що буду з ним працювати. Виставою «Перед волею» ми завершували минулий сезон і зараз вона – в нашій актуальній афіші. Щодо нашої публіки – не можу сказати, що театр сьогодні знає свою аудиторію в обличчя. Присутнє явище стихійного, досить хаотичного відвідування театру, ми тільки зараз вимальовуємо портрет нашого відвідувача. Але, сподіваюся, вже зацікавили його і репертуаром, і повністю оновленою айдентикою. Намагаємося розмовляти із сучасним глядачем сучасною мовою. З глядачем, який має відкрите серце – таких людей щиро чекаємо на наших спектаклях. Після показу вистави на фестивалі у Львові плануємо показати її у Києві та за кордоном. Але очевидно те, що і ця вистава, і проєкт «Учта на хуторі Надія» вже стали своєрідним магнітом для відомих представників політичного, театрального істеблішменту всієї України – багато хто вже побував у нас, багато хто збирається. Театр стає активним гравцем мистецького процесу».

Ще одне фестивальне спостереження, яке не може не тішити: «Золотий Лев» дарує новий досвід, нові ідеї, новий професійний драйв і нові знайомства, які трансформуються у нові результати. Приємно було бачити на виставі Сумського театру ім. Щепкіна «Легені» художницю Першого театру для дітей і юнацтва Дарію Зав’ялову зі Львова, яка прийшла привітати акторів Владислава Писарева та Крістіну Зограбян і розповіла, яку цікаву «Зачаровану Десну» за Олександром Довженком ці актори створили наприкінці минулого сезону в їхньому театрі.

Було би нечесно говорити про те, що післясмак від восьми фестивальних днів залишився винятково позитивний. Зрештою, проблеми нашого театру, які де прямо, а де натяками, але все ж таки раз-по-раз створювали дискомфорт під час перегляду вистав. Універсальне побажання для багатьох акторських колективів не забувати про потребу постійно вдосконалювати сценічну мову.

А прощаючись із «Золотим Левом-2024», у розмові із Ксенією Федоришиною обмовилася, що всі солідні фестивалі після закриття поточного форуму відразу починають планувати наступний.  «Ми би теж цього дуже хотіли і звісно, думаємо про наступний «Лев», –  говорить пані Ксенія. –  Постійно шукаємо кошти, пишемо грантові заявки… Іноді все вирішується не так, як ми планували, і через брак фінансування мусимо відмовляти театрам, з якими вже була домовленість. Цього року  уже в травні ми мали надію, що фестиваль відбудеться – нас підтримав Український культурний фонд. А взагалі дуже хочеться повернутися до повноцінного міжнародного формату, який із зрозумілих причин зараз майже на паузі».

На фото – сцена з вистави Євгена Лавренчука “Перед волею”, яка вже стала історією.