Сміятися, плакати, страждати … про любов

Автор ідеї, режисер та хореограф вистави – поляк Миколай Миколайчик. Факт, який засвідчує принаймні два важливих нюанси щодо розвитку сучасного українського театру. По-перше, він намагається бути частиною європейського театрального мистецтва й практикувати принцип творчого взаємозбагачення. А по друге – сміливості «Золотих…», які мають певні фінансові зобов’язання перед містом, можна лише поаплодувати. У плані комерційному ця вистава була би особливо ризикованою, адже спрогнозувати те,  як сприйматиме український глядач авторську ідею та її втілення іноземним режисером, було надскладно.  Водночас Миколайчик мав переконливий козир:  він запросив людей, які збиратиме ця вистава по обидва боки рампи, разом пошукати відповідь на запитання «Що є любов?»

Як переконує режисер, про любов можна говорити, співати, танцювати, шепотіти, плакати, сміятися,  кричати, страждати, кепкувати, сповідатися, кататися по підлозі, і навіть якщо притиснути до себе звичайний стілець – це також може бути про любов. Озброївшись різноманітним арсеналом засобів виразності, актори змусили глядачів засумніватися в тому, а чи завжди вони правильно розуміли й сприймали це слово і це поняття. А заодно закарбувати у своїй свідомості, що ніколи не потрібно опускати руки, треба вірити попри все (жанр вистави визначений як «любов пізнав той, хто чекає телефонного дзвінка, знаючи, що він вже ніколи не продзвенить»). Позбавлена класичної драматургічної структури з обов’язковими кульмінацією та розв’язкою, вистава наче складена із кількох окремих, але водночас пов’язаних між собою історій-епізодів. Емоційна амплітуда – стрімка і непередбачувана: від ексцентрики до драми, від умовного танго до умовного репу, від гніву до розчарування.

Оскільки автором майже усіх цих компонентів є режисер Миколай Миколайчик, вистава виглядає органічно і цілісно. Рух не сцені тут є особливо важливим, очевидно, що йому автор постановки приділив максимум уваги. Сценографія досить лаконічна, що у цьому просторі виглядає виправдано, до того ж, як з’ясувалося, кілька складних стільців можуть слугувати переконливою візуалізацією розповіді про  кохання. Художниця Олеся Головач підкреслює індивідуальність а заодно і внутрішні проблеми героїв. (Так актриса, яка мріяла зіграти Чайку а мусить читати текст про голубів, одягнута у сукню, розмальовану птахами).

У виставі грають сім акторів: Володимир Ковбель, Христина Люба, Владислав Оніщенко, Орест Пастух, Артем Пльондер, Андрій Поліщук, Дар’я Твердохліб. На сцені їхніх героїв звати так само, що налаштовує глядача на довіру до всього, що відбувається у «MIŁOŚĆ / ЛЮБОВ». Любов = Довіра – ця думка є однією із головних. Як переконують актори протягом вистави, часто вдаючись до імпровізацій,  вона зовсім не стосується теми зрад і коханців, тут про інше: ти довіряєш настільки, що відчуваєш його спинним мозком і з заплющеними очима падаєш в обійми, навіть якщо він може не встигнути тебе зловити.    Любов може бути приводом для самоіронії? Так. А може й ні… Ось Артем Пльондер, шанувальник соціальних мереж, чесно зізнається, що люди люблять його прізвище, а він любить людей. Хто захоче – побачить у цьому стьоб, а хтось подумає: який красунчик і розумник…  І обидва матимуть рацію. Або ж герой Ореста Пастуха протягом усієї вистави шукає якусь примарну свою кохану дівчину, яка так і не з’явиться на сцені. Можна навіть не сумніватися, що будуть як ті, хто захоплюватиметься його одержимістю, так і ті, хто над нею тихо посміюватиметься. По завершенні вистави актори виходять у зал і обіймаються з глядачами, віддаючи їм часточку своєї любові.