Чоловік під прицілом

Якщо ви прийдете на цю виставу разом із дружиною (чоловіком), будьте готові, що дорогою до метро вам доведеться жваво сперечатися з приводу побаченого. Оскільки жіноча аудиторія точно стане на бік жінок (тут їх багато), а чоловіча щиро виправдовуватиме героя, який змушений тримати потужну облогу представників протилежної статі. І згадуваний в анотації спектаклю Фрейд – далеко не єдине пояснення саме такого розвитку подій. Бо особистий досвід і соціальні особливості виховання часом бувають навіть переконливішими за вчення культового австрійського психоаналітика.

… кожна із них під час напруженої розмови бере до рук зброю, люто зиркаючи на бідаку Макса…

Отже, головний герой Макс (з.а. Олег Коваленко) працює гінекологом. З жінками тісно пов’язана не лише його професія, але й повсякденне життя. Він має дружину (з.а. Валентина Бойко), від якої давно пішов, залишивши їй  статус колишньої; коханку (Анна Артем’єва), молодшу на сімнадцять років лялечку, яка так мило називає його татусем; сестру (Ольга Армасар), дантиста  з цілою купою комплексів, що тягнуться за нею з дитинства. І кожна висуває йому якісь грошові претензії. Дружина хоче, аби Макс оплатив навчання сина, коханка марить кругосвітньою мандрівкою, а сестра вирішила відкрити власний стоматологічний кабінет і просить повернути її частину коштів від проданої колись батьківської квартири. При цьому кожна із них під час напруженої розмови бере до рук зброю, люто зиркаючи на бідаку Макса…

Це не перша п’єса болгарського драматурга Каліна Ілієва «Велика мама» (переклад Анни Багряної) для «Колеса», кілька років тому  на сцені театру йшов  спектакль за його твором «Off Кордон».  До постановки художній керівник Ірина Кліщевська запросила болгарського ж режисера Явора Бінєва. Який вигадав досить цікаву форму спектаклю: події відбуваються на знімальному майданчику, глядач дивиться не виставу, а, наприклад, зйомку серіалу. Ця ідея виправдала себе на сто відсотків: п’єса, де багато розмов і мало дії, перетворюється на динамічний вир, в якому переплітаються і теперішнє, і минуле героїв, і їхні образи, і розбиті надії, і патетика, і відчай… Час від часу на сцену вибігає режисер (шанувальники Марії Грунічевої, які бачили її в інших ролях, були приємно здивовані і потішені цим комедійним епатажним образом), робить зауваження акторам і примушує ще раз пройти ту чи іншу сцену, іноді на іншому емоційному рівні. І ці варіації додають здорових сумнівів: а чи не повернувся б цей сюжет у інший бік, якби хтось колись зреагував інакше?

Умовний знімальний майданчик виправдав і досить скромне, наче схематичне вбрання сцени (сценографія та костюми – Людмила Повжик). На очах у глядача облаштовуються квартира Макса (на запитання актриси, чому за прочиненим вікном якась зелена тканина, а не більш натуральний вид, режисер бадьоро відповідає, що потім усе домалюють), спальня (якщо зсунути докупи чотири банкетки вийде дуже наглядне ложе кохання), кімната зустрічі з сестрою (допотопний комп’ютер в кадрі, заспокоює героїня Марії Грунічевої, ніхто не роздивиться).

І якщо згадати найвідоміші цитати Зигмунда Фрейда, то гаслом до цієї вистави сміливо можна брати цю: «Ми входимо у світ самотніми і самотніми залишаємо його». Останній монолог героя, який зостається на сцені один, звернений до матері. Та й сам актор, коли вже всі пішли відкорковувати шампанське на честь закінчення зйомок, деякий час продовжує сидіти на стільці і навіть засинає. Знесилений, виснажений, витиснутий, наче лимон. Промовистий фінальний кадр, який, до того ж, здається, чітко декларує, на чиєму боці автори вистави:)

Фото: Іра Марконі