Злочин з багатьма невідомими

Тисни на газ! Ні! Гальмуй! Гальмуй! Гальмуй щосили! Ех, пізно…Так виглядав би універсальний  спойлер до відомої п’єси Каменяра. Хто би де і коли її не ставив, але ці слова найточніше передають фабулу історії трагічного любовного трикутника від Івана Франка. Режисер і автор адаптації Дмитро Некрасов вирішив вивести цю формулу в систему координат нещадних 90-х. Коли писком моди вважалися карикатурні нині спортивки, ондатрові шапки і лосини кольору «вирви око», коли позаду залишилися непорушні, здавалося б, ідеали, цінності і принципи, які нині розсипалися на попіл, попереду майоріла невизначеність і зневіра, а теперішнє цілодобово оберталося навколо практичного питання про хліб насущний. Не надто сприятливий час для романтік? Та хіба ж це колись  було перешкодою для тих, хто воліє слухатися серце, а не розум?

Микола, Анна та Михайло у трактуванні Дмитра Некрасова хоч і відповідають психотипам героїв, які вибудовував у своїй п’єсі Іван Франко, все ж є типовими представниками свого часу, свого соціуму. Микола (Віталій Хоменко) – вічний заробітчанин, пригнічений тюхтій і запрограмований, здається, на генному рівні, невдаха, який, утім, намагається опиратися обставинам, принаймні в прагненні не розгубити рештки власної гідності. Символ його чоловічого начала – старезний заіржавілий мотоцикл із люлькою, комічний і жалюгідний водночас: який-не-який залізний кінь якого-не-якого козака. (З цим образом-атрибутом Дмитро Некрасов вчинить найжорстокішим чином, заверставши до свого режисерського полотна пристрасний еротичний танець Анни та Михайла, які кохалися саме на мотоциклі). Анна – покірна домогосподарка, зосереджена на побутових клопотах і чоловікові, у розтягнутій туніці, капцях, з «вузликом» на голові… Ось тільки врода і харизма Крістіни Зограбян з перших секунд появи актриси на сцені дають зрозуміти: недовго Анні ходити з тим «вузликом» і в тих капцях. А після того, як у тихе життя Задорожних увірвався Михайло (Юрій Кулик), питання отого «недовго» звузилося максимально: красень, що колись розбив серце, ефектний чоловік, який легко вирішує будь-які питання, з бекграундом справжнього як на той час героя та ще й у такому стильному шкіряному пальто, а не у старій штучній дублянці, як її Микола, – яка ж Анна не капітулює перед таким мачо?

Описуючи трагічне кохання Миколи, Анни та Михайла, Дмитро Некрасов делікатно відсилає глядача до назви телесеріалу, знятого за доробком репортажів Івана Франка – «Злочин з багатьма невідомими». Хто винен у тому, що три людини так і не змогли відчути, як воно – бути безмежно щасливим? Можливо, пильні і вічні бабці, що роками сиділи на лавочці біля своїх «хрущівок», з ентузіазмом обговорюючи поведінку мешканців, такі собі представниці комісії моралі, які точно знають, хто, з ким, де і навіщо?… Вони настільки були занурені в це захопливе дійство, що у  виставі волею режисера з умовної лавочки телепортувалися на канапу героїв, над якою висить огрядний дефіцитний килим – ще один підозрюваний… Скільки микол загубили своє здоров’я і втратили дружин, заробляючи по важких роботах на цей помпезно-сумнівний  взірець родинного добробуту, який нині десь по сільських горищах доїдають миші… А може у цьому злочині винний монстр з абревіатурою «срср», що, прикриваючись поняттям «інтернаціональний обов’язок», вручав квиток в один кінець учорашнім школярам, відправляючи їх до Афгану, руйнуючи долі і майбутнє. (Михайлу пощастило – він повернувся, але Афган так його і не відпустив). А може провина цього злочину – на самих людях, які скорилися обставинам і опустили руки, не змогли відрізнити головне від другорядного… І не важливо, хто, зрештою, натиснув на курок.

Саундтрек вистави скомпонований із ранніх пісень Олега Скрипки.   «Я біду не вижену, сама з мене вискочить…» А весна, напевне, таки вгамує. Колись… когось… можливо…