За балет!

До Києва завітав незламний Херсонський театр імені Куліша з єдиним показом вистави «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже», прем’єра якої відбулася наприкінці минулого року. Спектакль був створений  за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)», у головній і єдиній ролі – неперевершена прима кулішівців Олена Галл-Савальська, режисер-постановник – Сергій Павлюк. Виставу, квитки на яку розкупили за лічені години, зіграли на Новій сцені Національного театру імені Лесі Українки.

При всьому захопленні особливим талантом пані Олени, який вона і цього разу продемонструвала на найвищому рівні, варто наголосити на тому, що нині у своє розпорядження актриса отримала блискучий, а головне – правдивий, чесний і щирий текст Олени Маляренко. Чия п’єса «Протитанкова відьма» – це історія окупованого та постокупаційного Херсону, відтворена людиною у режимі реального часу на основі особистих проживань. Максимальна концентрація подій та емоцій, правда і водночас щирий оптимізм – напевне, такого ефекту не вдалося б досягти найталановитішому літераторові, якщо він не жив останнім часом у Херсоні. Жінки знайшли оптимальну тональність цієї історії чи не насамперед завдяки тому, що вони обидві з Херсона. А по тому, як відгукувалася на неї публіка, можна було зрозуміти, що і більшість у залі – їхні земляки.

…Літня жінка прибирається в хаті після затоплення. Каховська ГЕС, одна із візитівок Херсонщини, після вибуху розлилася бідою на десятки кілометрів. Жінка у високих гумових чоботях, енергійно переступаючи через калюжі, виловлює з води книги, одні дбайливо викладаючи, аби просохли, інші – російську літературу, праці радянських вождів – одразу запроторюючи до смітника. Навіть не ставлячи себе на її місце, а лише уявивши таку картину людина вразлива, зі слабкою волею просто сяде і гірко заплаче… Але не для того ця херсонка пережила окупацію, щоб нині опустити руки і плакати. У неї, на відміну від куми, якій пощастило виїхати до Угорщини, немає іншого виходу, ніж приводити до ладу свою затоплену оселю. А ще їй потрібно обов’язково тримати в тонусі свій оптимізм і віру, бо без цього – ніяк…

Моновистава побудована як діалог героїні з тією самою кумою, яка про херсонську окупацію знає лише з новин та зі слів тих, хто залишився. «Слухай мене, а не телевізор!» – резонно заявляє та, що залишилася. Вона має на це повне право. Їй під час окупації було «противно, обідно, але не страшно». Вона при потребі могла і сусіда від орків відбити, а той на подяку приніс пляшечку самогону власного виробництва («При чому тут гуманітарка?»). І випроводити під три чорти козачка-залицяльника разом з його сексуальними претензіями. І навчитися з гумором ставитися до минулого («оце зараз мишей – як ото було москалів, тільки в рази більше»). І вірити, що дочекається таки отого найголовнішого для всіх нас «Лебединого озера» по раша-тб («За балет!») І невтомно майструвати херсонські вуду, в яких безпомилково впізнається отой самий персонаж, з нагоди смерті якого ми всі й чекаємо балету. («І головне – щоб була мотузочка!») Ця завзята жіночка має такий душевний потенціал, якого вистачить на всіх втомлених і зневірених… На жаль, не вистачило його для тієї самої куми, яка так і не зрозуміла тих, хто залишився.

Перед і після вистави всі глядачі мали змогу долучитися до особливої атракції – потупцяти по російському прапору, точніше, по триколірній ганчірці. Як розповів директор херсонського театру Олександр Книга, таких ганчірок рашисти, тікаючи з міста, залишили чимало, тепер ось їх нарешті можна використовувати за призначенням. Усі охочі також  змогли придбати тих самих херсонських вуду, які, судячи із діалогів новоспечених власників цих ритуальних ляльок, напевне, виглядають зараз, мов решето. Дійсно, балет потрібно пришвидшувати всіма можливими засобами.